Оповідки: казка про царя Іосифа І

*Попереджаємо, всі збіги з реальністю є випадковими. 

 

У гарному-прегарному місті на пагорбах річки, що шумить, і в дзвоні годинника на високій башті, який сповіщає про початок нового дня серед вранішньої імлі, жив собі цар Іосиф І. Але царем він був не простим, а царем багаторуким і чотириоким, бо дуже вже багато вмів, але не все робив, багато знав і бачив, але тримав все в собі.

 

Історія його ведеться вже дуже віддавна. До  того, як  посісти трон, він  працював  на  одному промислі,  де продавали  людям  тепло. І все було б нічого, але вже щось таке він там начудив,  що  ні  в  казці   сказати,  ні  пером  описати,  ні  перед  дітьми  похвалитися. Брехати не будемо, але через свої витребеньки, змушений був шукати  нову  роботу.

 

Через деякий  час майбутній цар Іосиф І став  помічником  тодішнього  царя  Орка  І,  який безславно  пішов  з  трону.  Після  царя  Орка  І, люди коронували  царя  Іосифа  І. І це  якось  так  швидко трапилося, що  цар  Іосиф  І  і  сам  собі  не  міг  пояснити, як  так  зорі  склалися і планети стали.

 

 

Вийшов  цар  Іосиф  І  з  маленького  села,  але  село  з  нього  ніколи  не  виходило.  Це  виявлялося  в  усьому:  у  жестах,  мові,  ставленні  до  людей  і,  навіть,  у  листуванні – населення у  той  час  листувалися  новим  способом,  а  цар  Іосиф  І  продовжував  користуватися   поштовими  голубами.

 

Перед  сходженням  на  трон  він  обіцяв  жителям чарівного містечка,  що  побудує  великий  шпиталь  і  закінчить  ремонт  ратуші,  а  насправді  він  тільки  ставив  на  вулицях  міста  воскові  свічки  і  дерев’яні  огорожі,  але  гроші  списував, так ніби будував шпиталь і ремонтував ратушу. Цар роздав майно і землі міста-держави, не гребував навіть землями, де гралися діти.

 

Важко було мешканцям терпіти таке неробство царя, та роки йшли, погане забувалося, та й що могли йому сказати, він ж цар. А містечко тим часом занепадало: зникали зі світу роботи відомого скульптора, через вибоїни купці з інших міст і країн, навіть не бачили шляху, який б вів до міста Нобелівського лауреата. “І як далі жити?” – думали люди, “все так не буде”, –  казали декотрі. Якби вони знали, що може бути ще гірше…

 

 

Одного  разу  цар  Іосиф  І  покликав  до  себе  на  роботу  управителем  господарки  Кітя  з  вусами.  Кіть  гордився  своїми  вусами,  казав,  що  у  них  зберігається  його  досвід і сила,  але  цей  досвід  не  мав  жодного  стосунку  до  роботи.  Господарських знань  він  і  не  мав,  бо  до  того,  майже все  своє  свідоме  життя  возив  людей  на  колісниці.  Хоч  Кіть  і  не  дуже  надавався  до  тої  роботи,  але  цар  Іосиф  І  все  ж  ним  тішився. Бо вже дуже добре жили вони вкупочці: Кіть  завжди  ділився  з  ним  оптимізованими  податками,  виконував  нецарську  роботу  і  був  придворним  блазнем  на  п’янках-гульках  царя  і  його  свити.

 

Попередні  покоління  царів  і  управителів  змагалися  у  розумі,  розбудові  міста,  а Іосиф  І  з  своїм  управителем  змагалися  у  брехні, зарплатні,  жадібності  і  казнокрадстві.  Цар і  його  служака     через  своїх  придворних  писарів,  яким кидали  крихти  зі  столу, доносили  людям,  що  вони    працюють  не  покладаючи  рук  на  благо  міста-країни   і  люди  чомусь  вірили  тому  більше, ніж своїм  очам.  Але  так  не  могло  тривати  вічно,  люди  почали  розуміти  брехню  і  цар  все  більше  почав  задумуватися, якби то спокійно залишитися  на  троні  до  пенсії  і  не  потрапити  у  руки  суду.

 

А  тут  казці  ще  не  кінець  …

 

ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ВІДВІДАЛИ НАШ САЙТ, ЗА ДОВІРУ І ЗА УВАГУ!!!

КОМУСЬ БУЛО Б ВИГІДНО, ЯКБИ МИ МОВЧАЛИ!

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність розміщеної інформації, і не має можливості перевіряти достовірність розміщеної інформації.
Думка редакції сайту може не співпадати з думками авторів статей, чи коментарів.