Слухаймо, що кажуть інші

Чи завжди наше “слухаю” дорівнює нашому “чую”? В ідеалі, ці два поняття повинні, доповнюючи одне одного, переплітатися. Але чи так є насправді? Як ми слухаємо і чи чуємо своїх коханих, дітей друзів? Чи відгукуємося на їхні потреби та прохання?

 

 

Бруно Ферреро у книзі “365 коротких історій для душі” розповідає нам про юнака, який прийшов на весілля до приятеля. Він довго спостерігав за тим, як гості вітають молодят і зауважив, що це відбувається цілком механічно. Коли наближався до родичів, одному із них сказав, що сьогодні померла його дружина. Але у відповідь почув лише подяку. Те ж саме сказав й іншому родичу, почувши слова подяки. Настала мить вітати молодят, яким він теж повідомив сумну новину, але вони лише відповіли, що дякують і тепер настала його черга.

 

Звичайно ж, зважаючи на українські традиції, на весілля не прийде той, у кого нещодавно помер близький родич, і юнак у цій розповіді міг сказати будь-що, але ми повинні зробити для висновок та задуматися: “А чи в буденному житті я чую те, що мені говорять? Чи викликають слова мого співрозмовника бажання відповісти, адже якщо я лише слухаю, то можу й не чути того, що він говорить”…

 

Леся Б.

ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ВІДВІДАЛИ НАШ САЙТ, ЗА ДОВІРУ І ЗА УВАГУ!!!

КОМУСЬ БУЛО Б ВИГІДНО, ЯКБИ МИ МОВЧАЛИ!

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність розміщеної інформації, і не має можливості перевіряти достовірність розміщеної інформації.
Думка редакції сайту може не співпадати з думками авторів статей, чи коментарів.