Подорож до засніженого Монастирка

Зимовий ліс – це диво. Те, що влітку було сховане від людського ока, виділяється серед білих снігів та голих дерев. Де-не-де видніються сліди та вчуваються крики птахів. У чудовий зимовий день, коли потрісає легесеньким сніжком, просто нереально всидіти вдома. Хочеться кудись піти, покликати друзів, розпалити вогнище, зварити рибної юшки та дихати вільно, набираючись сил.

 

 

Наша мандрівка не була запланованою, просто не хотілося проґавити такий чудовий день. Дорогою до покинутого у Жизномирському лісі Монастирка, хвилювало одне – як доїхати, щоб не загрузнути. Але ж ліс – це не просто скупчення дерев, тут усе на своєму місці і крони, які за літо стали ще пишнішими, надійно оберігають стрімкі пагорби.

 

 

Зупинились у лісі, прямуючи подекуди звивистою стежкою, прийшли до руїни фортеці-монастирка. Тут було все для того, щоб посидіти з компанією: й імпровізовані лавки зі столами, і хмиз для багаття, і проточна вода. Дзюркотіння джерельця майже змусило занурити у воду руки – а вона виявилася теплою. До речі, ще років 6-7 тому, над джерелом височів лише хрест, а тепер тут є і капличка, і розгалуження від загального джерела ще на два.

 

 

На краю гори височать стіни монастирської церкви Святої Трійці. Дата будівницта припадає десь на той час, коли у Бучачі будували замок – XV-XVI століття. Зі сторони річки до сьогодні важко дістатися до колишнього храму. Залишки стіни довкола подвір’я дозволяють припустити, що колись територія монастирка була обгороджена стійкими та міцними мурами. Багато старожилів розповідали про неодноразові кримсько-татарські набіги, але документальних підтверджень цьому немає.

 

 

До слова, існує легенда, що пізніше ця будівля підземними ходами була сполучена з монастирем та замком у Бучачі, а також фортецею у Підзамочку. Хто знає, можливо так і було. А оскільки однією з фундаторок цього монастиря була Марія Могилянка, велика ймовірність того, що у підземних коридорах замку у Бучачі та, можливо, залишків цієї споруди, заховано карету і скарби дружини Стефана Потоцького…

 

 

Спустившись сходами нижче колишнього храму, можна побачити маленький водоспад. Багато років підряд вода плавним плином вимивала жолоб у камені. Зараз він ніби згорнувся всередину, утворивши трубу, а ззовні обріс мохом та травами. Зазвичай зимовим мандрівникам таланить побачити величезні льодові нарости від великого морозу, але оскільки наша подорож відбувалася за температури мінус 2 – мінус 4, то такої краси ми вже не застали. Але звідси відкривається прекрасний вигляд невеличких гірських хребтів, які зникають десь за поворотом Стрипи.

 

 

Наприкінці XVIII століття функціонування у мурах храму було завершене. Пізніше тут навіть відбулася пожежа, що виникла через необережність пустельника, який тут мешкав. Сьогодні ж, сюди приїжджають відпочивати місцеві, тут влаштовують вишколи учасники скаутської організації “Пласт”.

 

 

Леся Ю.

ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ВІДВІДАЛИ НАШ САЙТ, ЗА ДОВІРУ І ЗА УВАГУ!!!

КОМУСЬ БУЛО Б ВИГІДНО, ЯКБИ МИ МОВЧАЛИ!

Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність розміщеної інформації, і не має можливості перевіряти достовірність розміщеної інформації.
Думка редакції сайту може не співпадати з думками авторів статей, чи коментарів.