Колись бучацькі шевці взували в чоботи мешканців Підгаєччини, Чортківщини, Бережанщини…

         Бучач – місто, в якому творили Пінзель та Меретин, де на початку XX століття виготовляли тканини з чистого золота, де 260-метровий тунель наприкінці XIX століття будували італійці, а напередодні Другої світової війни тут було аж три футбольні команди…

 

Трохи помандрувати історичними сторінками Бучача не завадить нікому, навіть містянам. Адже саме про такий Бучач вже мало хто пам’ятає. Час то ж іде, Стрипа невпинним потоком жене його все далі і далі.

 

Головна вулиця під різними іменами…

За всі роки свого існування, а цьогоріч місту виповнилося 757, воно неодноразово зазнавало трансформацій. Годі навіть уявити, що головна вулиця, протяжністю більше семи кілометрів, від кінця XIX століття змінювала назву близько десятка разів. Була вона і “Королівкою” (“Королівською”, бо проїжджав колись тут Ян Собєский), і “Колійовою” (назва пов’язана із залізницею), і вулицею Анджея Потоцького. Її навіть розділяли: залізниці до ринку – Анджея Потоцького, від ринку до Покровської церкви – 3-го Мая, від церкви до мосту – “Грунвальдська”. Вона навіть носила ім’я Івана Олика і, звичайно ж, як було заведено – Леніна.

 

 А Ви знали назви мостів у місті?

 

 

З молоді міста мало хто знає, що всі мости, які з’єднують ліву і праву частини Бучача, мали власні назви. Так, міст на роздоріжжі називали Чорним, пішохідний до будинку культури – Гімназійним, а коло поліції – Палацовим. До того ж, є ще й четвертий – спеціально для поїздів. Тунель крізь Нагірянську гору будували італійці, та ще й як будували, адже він ще й досі функціонує.

 

 

 

 

Золоті тканини…

Не подумайте, це не вигадка, а реальний історичний факт. Адже лише в Бучачі ткали макати (пояси), які возили у Чикаго та Париж, щоб показати на світових виставках. А диво таке творили за містом дві родини: Нагірянських і Чекановських. Ці пояси були такими особливими через те, що їх ткали з японського, китайського та індійського шовків з додаванням золотої нитки. Можна собі тільки уявити скільки вони коштували, якщо у 1930-х роках за один квадратний метр тканини просили, як за один морг поля (0, 56 га)!

 

Бучацькі чоботи

Про те, що у чоботах від бучацьких шевців ходили за межами міста – теж не вигадки. Взуття було особливе тим, що його ще довго продовжували шити вручну і взувати можна було на будь-яку ногу ще й халяви закочувати на потрібну висоту. На відміну від місцевих, польські чоботи шили вже на ліву і праву ногу з твердими халявами. Пізніше, щоправда, фабричне виробництво трохи витіснило це зручне взуття, але селяни ще довго купували місцеве, бо воно було зручним та доступним у ціні (овечі та козячі шкіри для чобів вичиняли місцеві умільці).

 

 

Повертаючись до реальності, важко сказати, що у Бучачі ще шиють чоботи чи тчуть золоті тканини, але тут живуть ініціативні та працьовиті люди. Вони люблять своє місто і нізащо не проміняють його на інше, адже воно своє, воно наше і саме нам потрібно працювати над його теперішнім і майбутнім… А годинник на ратуші знову поспішає відміряти ще один день, розганяючи заспаних голубів.

 

 

Леся Ю.

ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ВІДВІДАЛИ НАШ САЙТ, ЗА ДОВІРУ І ЗА УВАГУ!!!
Редакція сайту не несе відповідальності за достовірність розміщеної інформації, і не має можливості перевіряти достовірність розміщеної інформації.
Думка редакції сайту може не співпадати з думками авторів статей, чи коментарів.